В одному місті мешкав хлопчик-сирота. Взимку та влітку він ходив босоніж, у рваних штанах та майці з чужого плеча. Бо крім сопілки — очеретяної флейти — нічого й нікого в нього не було: ні домівки, ні рідних, ні навіть імені. Його всі так і звали - Сирота. Ночував хлопчик, як і будь-який міський жебрак, просто неба. За сміттєвими баками він влаштував собі лежанку з викинутого на смітник матраца і спав на ній, укриваючись старим пальтом, в оточенні безпритульних кішок. З хвостатими Сирота дружив. Їм він грав цілими днями на своїй сопілці, а ті, розсівшись навкруги, слухали. Як вони слухали! Жмурячись від задоволення і нагостривши вушка, вони лежали біля босих ступнів хлопчика і невідривно дивилися на його вуста і тонкі пальці, що пестили сопілку. На вусатих мордах читалася насолода, майже захоплення. Дехто в місті думав, що Сирота й сам був кішкою. Такий собі кошеня-мутант-переросток, що за дивною примхою природи прийняв вигляд дитини. Рухався він плавно, ступаючи м'яко, по-котячому, а жовті очі з вузькими зіницями дивилися гостро й уважно. І виходило, що насправді він і не сирота зовсім, а син якоїсь бездомної звірюги, однієї з тих, що завжди крутилися біля смітників. До речі, ніхто ніколи не чув, щоби хлопчик говорив. Гра на сопілці заміняла йому мову. Дивовижна це була музика. Неприємна для людського слуху, але солодка, як мед, для котячого, вона вливалася у вуха, а через них — у серце і немов дряпала його зсередини. Вона здавалася неправильною, дивною. Але якщо ти не встиг вчасно відійти, то потім уже не міг зрушити з місця. Так і стояв, як соляний стовп, приголомшений, майже знищений, витрушений із тлінного тіла. А дослухавши, починав судомно вивертати кишені, кидаючи до ніг хлопця дзвінкі монети. Наче хотів відкупитися від душевного болю. Так і виживав Сирота. Але одного разу до міста приїхав новий бургомістр, який терпіти не міг ледарів. Він вважав, що люди обов'язково повинні працювати, а жебракувати — соромно та аморально. За наказом бургомістра всіх жебраків зігнали на будівництво міського театру і, поставивши над ними господаря, змусили тягати каміння і копати рів під фундамент. Чи треба говорити, що працювали міські нероби мляво. Особливо відзначився Сирота. Він взагалі нічого не робив. То дивився в небо, стискаючи в кишені присмирнілу сопілку, то дрімав у тіні, згорнувшись клубком під єдиним деревом, то тинявся без користі між спітнілими, злими чоловіками. На нього шикали, бо плутався під ногами. А господар підскочив до хлопця і вліпив йому ляпас. - Ану, досить прохолоджуватися! - Не бийте кішку, - втрутився обірваний похмурий дідусь. - Це погана прикмета. - А хто тут кішка? - заволав господар. - Я бачу хлопця-дармоїда, ледаря, нікчемного жебрака. А хоч би й кішка... Нікому не дозволю ухилятися від роботи! І, відступивши трохи назад, він розмахнувся і ще раз з усієї сили вдарив Сироту, так що той упав на землю і захникав. З дірявої кишені викотилася сопілка, а з неї, як із перекинутої чашки, пролилася мелодія. Дивна, неправильна, чарівна. Вона випаровувалась на сонці і насичувала повітря, так щільно і душно, що стало важко дихати. Люди плакали, стогнали, хапалися за горло та за серце. Музика вивертала їм душі навиворіт. Всю ніч співала очеретяна сопілка. А ранком у місті не залишилося жодної кішки. Їх повів за собою хлопчик-сопілкар. Він пройшов вулицями, як осінній вітер, вимітаючи з найдальших закутків — рудих і чорних, пухнастих, кудлатих, облізлих, маленьких і великих - усіх, до останнього кошеня. Не стало кішок — у місто прийшли щури. А з ними – чума.
