Трапляються часом у світі дивовижні речі. Сьогодні, спекотного полудня середини липня, на вузькій сільській дорозі я зустрівся з самим собою. Він йшов через луг, порослий білими квітами, здіймаючи пилюку дорогими черевиками і розгублено посміхаючись. Рослий, на дві голови вищий за мене і міцно збитий, у чорному діловому костюмі. Щоправда, піджак він зняв із-за спеки і ніс на згині ліктя, а в іншій руці тримав папку з якимись важливими документами. Зовні – повна моя протилежність. Але варто мені випадково подивитися йому в очі, як я відразу зрозумів: він - це я. Приголомшений, я відсторонився, відійшовши на узбіччя, в соковиту траву, не знаючи, як поводитись і що сказати.
Він зустрівся зі мною поглядом і теж зупинився. Ймовірно, йому вдарила в голову та сама думка, бо брови раптом здивовано поповзли вгору, а посмішка стала недоброю.
- Ну, привіт, ти, який я, - кинув сухо. – Ось так зустріч.
Я позадкував. Хто знає, що в нього на думці. Напевно, не те, що в мене, ось вона яка, зібрана і енергійна, впевнена в собі людина. Але якщо наші уми дзеркально відбиті одне в одному, то мої страхи – це його бажання. А сам я для нього прозорий, як скло. Каюся, у мене завжди була схильність до суїциду, та й інші всякі погані схильності.
Коротше, як би він мене не прибив. Дорога пустельна. Навколо квітучий луг, далеко - ліс, темний і глухий, розмазаний по сонячному горизонту. До найближчого села не те щоб дуже далеко, але якщо закричати – ніхто не почує.
- Привіт, - несміливо озвався я, про всяк випадок відступаючи ще на крок назад.
- Якийсь ти непоказний і худий, прямо доходяга, - усміхнувся він, прискіпливо роздивляючись мене. – І одягнений у будь-що.
- Так спека!
- Ну і що? Це не причина ходити в старій майці та штанях, як із смітника.
– Це така міська мода, – образився я.
- Гаразд, - він зігнув руку в зап'ясті і підніс до обличчя. Блискнув на сонці золотий годинник. – У мене є кілька хвилин, а потім – треба бігти. Ділова зустріч. Вирішив прогулятися, провітрити мозок перед серйозною розмовою... але так і бути. Розповідай. Як живеш, чим займаєшся.
Я зніяковів.
- Ну так, власне... нічого... ось, вірші пишу...
Він засміявся злим, недовірливим сміхом.
- Вірші, кажеш? Гаразд, валяй... Що-небудь маленьке.
Заїкаючись від хвилювання і плутаючи слова, я прочитав дещо з останнього. Непогане, як на мене. Ні, звичайно, у мене є вірші і краще, але і це, на мою думку, дуже навіть нічого. Яскравий такий, експресивний... З нальотом загадковості. Про що сам не знаю, ще не придумав.
Він скривився.
- Тьху, гидота яка, ці твої вірші. Суцільні соплі. Ще й не зрозумієш ні біса. Не ображайся, хлопче, але ти бездарний, як пень. Гаразд, а на життя чим заробляєш?
- Ну, як би... - зам'явся я, відводячи очі, - так... ну, ти розумієш... як завжди, загалом.
Він зміряв мене зневажливим поглядом, від якого мені захотілося провалитися крізь землю, і знизав плечима.
- Ось воно що. Жалюгідний ти тип. Гаразд, - повторив уже вкотре, - мені час. Між іншим, - додав хвалькувато, - увечері я вечеряю в ресторані зі своєю нареченою. Багата, з гарного будинку. Чудова партія для мене. До того ж – красуня. Втім... кому я говорю. Від тебе, лузера, мабуть, жінки за версту сахаються. Чи я не правий? - Запитав з усмішкою.
- Ну, - відповів я і залився фарбою. - Взагалі-то, і я від них намагаюся триматися подалі... Тобто, як би це пояснити... загалом, я... Не знаю, як і сказати... Ніхто ні від кого не сахається, ми просто йдемо собі паралельними шляхами.
- Не пояснюй, - він зітхнув. - Все з тобою ясно. А все-таки дивно, що ти це я. Хто б мені раніше про щось подібне розповів – нізащо не повірив би.
- І не кажи. Така примха природи.
Ми трохи помовчали, причому він раз у раз косився на годинник. Потім знову засміявся, махнув рукою і пішов собі далі.
Навіть на пиво не дав, жмот. Ну і гаразд. Добре хоч морду не набив.

* переклад: Лiлу Амбер