…У давні часи символом назвали пласку тарілку із глини, зламану навпіл: одну половину брав той, хто йшов на війну або у дальню путь, другу – відправлений до нього гонець, щоб за збігом половин при зустрічі кожен міг упізнати «свого»…

Ми – символи. Тарілки вищих сил.
Під знаком нетривалої краси
у космосі з неляканого пилу
нас, живодайним гріючи вогнем
і дві душі скріпляючи в одне,
округликами зламними ліпили…
Проте здається часом – для биття.
І от лежиш, і ніби сенс буття
зчитати намагаєшся зі стелі,
і думаєш: з яких таких провин
навколо тебе купа «чоловин»
існує у несимвольній системі?
Той – сам собі і човен, і весло,
і дух святий, і чортове число,
в доповненні потреби не відчує.
Той – однолюб, закоханий у жаль:
шепне, мов на погості, «не втішай…»
і йде тинятись, наче та причуда.
У того – зміна тисячі облич...
Якесь тобі сподобалось? Поклич –
воно тобі присвятить день чи зо два.
У того – норовливість кришталя.
Глядить на всіх звисока та здаля:
він – хлопчик-зірка, принц, а ти – босота…
Лише один у пам’яті засів:
про нього краще чути сто разів,
бо як побачиш – мнешся, мов травинка…
І вітер із минулого зітхнув:
ті осені роздроблено у хну,
ти не моя, моя не-половинко…
І знайдеться мільйон «бо ти… бо я…»
Але – чи варто? Все одно болять
під видимістю вистиглої сталі
і прикриттям пустої метушні
зазубрини та виїмки душі,
які з твоїми в цілісність не стали…