Злукавила. Коли сказала «ні». І ще раніше. Раз. Чи, може, двічі… Подумавши: навіщо це мені? – усмішку надягнула на обличчя й пішла від тебе, горда і красива. Боліло серце, рвалося до тебе, cебе вмовляла, що тебе не треба, що не тебе у неба я просила. А ти повірив. Чи, можливо, й сам ти не за ту молився небесам, не я була в думках твоїх і в сні. Злукавила. Та все ж прости мені…
Але я повинна була це зробити і сказати. І я змогла.