В глубинах глаз упрятана печаль,
как в полынье с подтаявшею коркой.
И что ты мне сейчас не отвечай,
всё будет только слабой отговоркой.

Захлебываясь памятью своей
ты бредишь невозможностью возврата,
и с каждым погружением полней,
немыслимей, чудовищней утрата.

Но ты придешь, печаль испив до дна,
ослепшая от выплаканной боли.
И, чтоб скорее спала пелена,
я буду маяком стоять на моле.

Огонь зажжен. Тебя не тороплю.
Иди, не бойся, для тебя горю...


Не бійся, йди

У смерку вій ховається печаль,
І каламутить біль очей прозорість -
На всі питання чую, зазвичай:
Не треба, ну яка від того користь?..

І, хвилею по мокрому піску,
Відкочується погляд у глибини -
По спогадах, неначе по містку,
Ідеш і кличеш, кличеш безупину...

Коли ти знов вертатимеш сюди,
Незряча, бо сльоза засліпить очі -
Аби свої побачила сліди,
Ті, що лишила тягнучись до прощі,

Я запалю при виході ліхтар -
Не бійся, йди. Я вже роздмухав жар.

© Вадим Друзь