Сам на себе пародія, втомний осінній дощик
шурхотить зашарілим парком.
Драбинчасті провулки гудуть від людської товщі.
Віє Маркесом та Ремарком,
за відсутності кішок шкребуться на душах миші –
бідолашні такі, церковні…
Всім би стати деревами, в жовтні вони – розкішні
вогнедихаючі дракони!
Кожен пильно чатує, шукає свою принцесу,
парасольки солоні лиже…
А у принців думки, не діждавшись, коли причешуть,
в закордонщину гострять лижі –
і сидиш тут одна, англомовно-недосконала,
словничок у руках докірний…
Сонцекуля з обойми в обійми на захід впала –
і приємний мороз по шкірі,
і приємно, що знаєш принаймні «the sun goes down»,
самотино моя цукрова…
Люди кажуть – розтану, а я відповім – застану
ще означений рідним словом
час, коли понеділок поступиться днем вівторку*
і поступиться смуток ніччю
почуттю, що незграбність, розчулену й невідтворну,
терміново введе у звичку** –
і тоді оживуть дерев’яні барвистокрили,
і спрямують могутній подих,
щоб спалити останки втікацьких слідів змертвілих…
Ну а доти – дивлюсь у воду,
по калюжних обличчях читаю довкільні вроки,
посипаючи рани сіллю…
Дощ іде щохвилини, а люди під ним – щороку,
і ніяк з манівців не зійдуть…

* Алюзія на цитату зі «Сто років самотності» Маркеса.
** Алюзія на цитату із «Життя в борг» Ремарка.