"Мій дорогий, я бачу, ти марнів,
так само як і я, від безнадії...
І всесвіти у нас, і чорні діри
однакові... Й так хороше мені!

Щось - до лиця, а решта - по плечу.
Вважала бал чужим (була дурною),
і мачуху із сестрами - стіною...
Нізащо я, мій принце, не втечу!

Хрещена каже... Що то взагалі
за чари, що опівночі зникають?
Від темного кутку до виднокраю
соромились таких би на землі!

Хіба лахміття, миші та гарбуз
мене робили і зробили мною?
З дитинства кришталево-чарівною
зростала, я - не б'юсь і не боюсь!

Щуріться геть, тривога та журба!
Нехай годинник б'є хоч розіб'ється -
моє дворянство полоняє з серця,
а не з карет і суконь, от поба..."

...У пам'яті під цю стяжілу мить
нема полиць - суцільне заполиччя.
І попіл вже не тільки на обличчі -
на маківку приручено сніжить.