В сузір’ї Дракона стоїть дивовижний храм. На скелі, що вістрям впирається в небеса, стоїть він, відкритий паломникам і вітрам. На стінах його чи то сльози, а чи роса.
Коли він з’явився і хто збудував його, вже не пам’ятають ні мудрий старий монах, ні древні скрижалі, і лиш золотий вогонь, що здавна горить тут, ще знає ті імена.
Один раз на тисячу літ златоперий птах сюди прилітає скупатися у вогні, попити роси, і смиренно монах пита лише про одне, і чекає на «так» чи «ні».
Коли чує «так», то радіє його душа: ще тисячу років відміряв їм добрий Хтось. Тоді він іде по запилених споришах від храму в долину сказати усім: вдалось!
Коли ж птах, напившись роси, мовить тихе «ні» й, пір’їну зронивши, як марево, пропаде, монах усміхнеться, хоч очі його сумні, і голову схилить, і мовчки кудись піде.
На березі моря, що берег повільно їсть, чекатиме довго, можливо, не день, не два, та все ж дочекається: вийде з безодні гість – всі звуки замруть, і зміліють усі слова,
і зорі забудуть співати своїх пісень, і злякано вітер під ноги впаде йому. Промовить монах: «Я благаю, прости усе, не дай всьому сущому знову піти у тьму.
За тисячу років гріхів назбирали ми. Ще тисячу років спокутувать будем їх. Навчимся любити і просто бути людьми, бо гріх нелюбові – то, певно, найтяжчий гріх», –
й подасть на долоні перо, як надії знак, що Фенікс лишив – він у душах людських чита. Надовго замислиться Древній Дракон, однак Людей пожаліє. Лиш міцно зімкне вуста.
…На скелі правічній стоїть старовинний храм. Вогонь золотий в нім століттями не згаса. Всі двері відкриті паломникам і вітрам. І сльози Дракона на стінах – гірка роса…
