В сузір’ї Дракона стоїть дивовижний храм.
На скелі, що вістрям впирається в небеса,
стоїть він, відкритий паломникам і вітрам.
На стінах його чи то сльози, а чи роса.

Коли він з’явився і хто збудував його,
вже не пам’ятають ні мудрий старий монах,
ні древні скрижалі, і лиш золотий вогонь,
що здавна горить тут, ще знає ті імена.

Один раз на тисячу літ златоперий птах
сюди прилітає скупатися у вогні,
попити роси, і смиренно монах пита
лише про одне, і чекає на «так» чи «ні».

Коли чує «так», то радіє його душа:
ще тисячу років відміряв їм добрий Хтось.
Тоді він іде по запилених споришах
від храму в долину сказати усім: вдалось!

Коли ж птах, напившись роси, мовить тихе «ні»
й, пір’їну зронивши, як марево, пропаде,
монах усміхнеться, хоч очі його сумні,
і голову схилить, і мовчки кудись піде.

На березі моря, що берег повільно їсть,
чекатиме довго, можливо, не день, не два,
та все ж дочекається: вийде з безодні гість –
всі звуки замруть, і зміліють усі слова,

і зорі забудуть співати своїх пісень,
і злякано вітер під ноги впаде йому.
Промовить монах: «Я благаю, прости усе,
не дай всьому сущому знову піти у тьму.

За тисячу років гріхів назбирали ми.
Ще тисячу років спокутувать будем їх.
Навчимся любити і просто бути людьми,
бо гріх нелюбові – то, певно, найтяжчий гріх», –

й подасть на долоні перо, як надії знак,
що Фенікс лишив – він у душах людських чита.
Надовго замислиться Древній Дракон, однак
Людей пожаліє. Лиш міцно зімкне вуста.

…На скелі правічній стоїть старовинний храм.
Вогонь золотий в нім століттями не згаса.
Всі двері відкриті паломникам і вітрам.
І сльози Дракона на стінах – гірка роса…

22.02.2022