Как только станет в паз последний ригель
замка, закрытых намертво дверей,
скажи всем: "Aut bene.Aut nihil"
и спрячь печаль ты в глубине очей.

Ты жди меня - пусть нет уже надежды,
стекло окна исписывай мольбой.
А я с тобою рядом, как и прежде -
лишь только за незримою чертой.

Я спрячу голос за раскаты грома
и в ливне тихий шепот утоплю,
и шторы колыхаю невесомо,
и в снах твоих с тобою рядом сплю.

Неведомые призрачные знаки,
снуют в стекле зеркал-игра теней.
Смотрю в тебя: теряются во мраке
глаза твои - печаль моих ночей.

Ты жди меня и пусть пусты надежды,
что я вернусь с изнанки бытия.
Я здесь всегда - пускай не лгут невежды.
Антракт. Звонок. Я снова близ тебя.

Чекай мене

Коли у паз ввійде останній ригель
замка назавжди замкнених дверей,
скажи всім:"Aut bene, aut nihіl..." -
і заховай печаль у глиб очей.

Чекай мене - не маючи надії,
малюй моє ім'я на мокрім склі:
я краплями дощу впаду на вії,
я спалахну зірницею в імлі.

Я голос заховаю в стугін грому,
у зливі тихий шепіт розчиню,
фіранки розгойдаю і, по всьому,
загУкаю сичами у гаю.

Ті мерехтливі знаки таємничі,
із поза меж зображення дзеркал -
то знову я, дивлюсь тобі у вічі
крізь амальгами тріснутий метал.

Чекай мене - не маючи надії.
Я завше тут, з'явлюсь не звідкілясь.
Кінцевої не має бути дії -
вистава тільки-тільки почалась...

© Вадим Друзь