Ночных боюсь я окон, как зеркал - они до невозможности холодны. Там лиц чужих полуночный овал, глаза - до нереальности голодны. Я их коснулась ненароком раз, скользнула тень моя по зимней льдине стекол, что отделяют мир от нас, но только шорохом ответили гардины. О том, о чем бормочет дивный сон, в котором ночь прожить еще одну бы, не уничтожив целостность колон, держащих недоступные минуты. Как вымолить в том зазеркалье час? Как поздние цветы желают лета? Эрзац цветочный зацветет для нас в распятии оконного скелета...
Нічних боюся вікон
Нічних боюся вікон, як дзеркал, Вони - до неможливості холодні, Облич чужих півмісячний овал, І очі… До нестерпності голодні.
Я їх торкнулась ненароком раз, Ковзнула тінь моя по зимній кризі Скла, що від світу відділяє нас, І сумом штора шелестіла на карнизі.
Про те, що бубнявіє дивний сон, В котрім лиш ніч одну іще прожити, Не зруйнувати зведених колон, Які тримають недосяжні миті.
