Еленка
Чекаю, чуєш?
Мірно плине час.
Сумують сни на синім підвіконні.
Бентежить тіні сплакана свіча,
Ховаючись в тремкі мої долоні.

А за вікном сльозливий листопад
Малює вперто на землі калюжі.
Так вже було – дві осені назад:
Дощі… Дощі… Холодні і байдужі.

Їм все одно, що помира свіча,
Що ніч без снів, що я без тебе скнію.
Та поки світло жевріє в очах –
Чекаю.
Бо по-іншому не вмію


Я жду, ты слышишь? Время не спешит...
Упали сны на синий подоконник,
и каждый сон - надеждами расшит.
Свеча дрожит и плачет на ладони.

Сбегают тени, за окном - светлей,
упрямый дождь рисует лужи всюду,
а в листопадном шорохе аллей
слышны опять осенние этюды.

Две осени прошли, стекая вслед
холодными дождями равнодушно.
Им все равно - со мной ты или нет,
мотивы их тоскливы и натужны.

Дожди, дожди... Идут наперебой,
свеча сгорит и сны уйдут за нею.
И пусть в глазах слезой сверкает боль -
Я жду... и по-другому не умею.