Кофе так пахнет, ... мечтами ванильными,
и вновь не нарушен порядок вещей.
Бьется в висках - неужели посмеем мы
свет отыскать... в тьме ненаших ночей?
Тишь и жара... сладко до одури
приторность в каждом движении век.
Нежность коснулась нас жарко, но ...коротко -
словно в степи пролетел суховей.
Души бесплодные (в себя же не сеем мы)
в жажде глотают чужие стихи..
Бьется в висках - неужто посмеем мы
сбежать. Навсегда. За грань. Под дожди.



Чи ж ми посміємо?

Кавою пахне... й ванільними мріями,
Ще не порушено звичний уклад речей,
У скронях пульсує: чи ж ми посміємо
Світло здобути посеред чужих ночей?
Спека і тиша... й нестерпно солодко,
Приторність в кожному з порухів вій...
Ніжність торкнулась нас палко та коротко,
Як без дощу до землі буревій...
Душі спустошені (в себе ж не сіємо)
Спрагу вгамовують поміж чужих віршів...
У скронях пульсує: чи ж ми посміємо
Наза́вжди втекти в край цілющих дощів...

© Лия Лембергская