В который раз наследуем мы осень и лету платим виру за тепло,
но ветер вдруг отчаянно завоет своё больное: "Бы-ло всё..."
В реалиях иллюзий наших спален ей дела нет до грустности стихов.
Она сама заложница печали - ведь тленно золото мерцающих листов.
Минует. Успокоится. Вся слякоть перетечет тоскою между строк,
навеянных подлунными шагами по памяти базальтовых веков...


Ми вкотре успадкуєм осінь,
І сплатим літу мито за тепло,
У день такий шалено заголосить
Своє натужне вітер: «Вже було…»

В реаліях ілюзій наших спалень
Яке їй діло до сумних віршів?
Вона ж сама приречена до спалень,
Бо тлінне золото, а листя й поготів…

Минеться... і сльота у спокій
Перетече тугою між рядків,
Навіяних лунким відлунням кроків
У тверді перехресть базальтових віків.
Лана Сянська