…Сплять на столі пиріжки пухкенькі, мліє компот у дзвенячій формі.
Вміло ховаючи сум, старенька тепло говорить по телефону:
«Доля – то жінка: слабка, маніжна, з приводу щастя примхує здавна.
Я ж, синку, скоро піду – мені вже на кладовищі прогули ставлять,
час – не вода, не стоїть в барильцях, важкість і втомленість ним не знімеш…
Ти, синку, звісно, працюй, барися, і, як-то кажеш, підтримуй імідж,
втім, я прошу – забігай частіше, хоч би всього на одну розмову…»
Син – на роботі. Ні граму тиші, вухам терпенним немає схову:
там – автотранспорт повзе громіздко, там – засідає шановне п’янство,
там – сперечаються вищі мізки, що всім на голову ще нап’ясти.
Серцю для того, щоб защеміти, досить найменшого злого факту
(лікар сказав, що воно щомиті грається в хованки від інфаркту),
зчавлене вікнами світло з неба бризкає в очі лимонним соком...
Всохла не думка – сама потреба в думці про вічне та про високе,
лиш у вечірніх димах патлатих раптом видіння чудне нахлине –
ніби здаля як ніколи мати кличе пронизливо: «Сину, сину…»
…Збори до матері. Ні, до мами… Пам'ять картинки з дитинства дражнять…
Ось вже видніється за домами дім найпривітніший, любий, справжній…
Ось вже і двері, обійми, сльози, кухня затишна, кімнатка мила.
Всі турбування ще на порозі начисто хвиля покою змила,
тільки годинник тривожно шаркне, зчувши, як ріжуть повітря здобне:
«Мамо, на кухні щось надто жарко. Я у кімнаті посиджу.» – «Добре...»
…Далі – змальована вище доля, мабуть, помстилася за образу.
Мати зібрала усе до столу, радо за гостем пішла – й одразу
світло в очах невблаганно згризла чорна трагедія без прологу:
ніби дрімаючи,
син у кріслі
вже полетів розмовляти з Богом…