...Виє вітром старий палац, сам у себе руїнно ввігнутий.
До склепу Чудовиська вкотре злетілись янголи:
гладять крилами всохлий кущ, що не зміг ні на мить розквітнути,
а з очей – смуткопад, нестерпний щокам трояндовим.

Зорі видзвонять в небі: «Белль...» А луна розілляє: «Біль моя...»
Уривки подій поміж вереску вже розшептані:
для таких, як дурний Гастон, невловима була, та піймана
і прибита живцем до книжних полиць з рецептами.

Чоловік – сірота сірот, мов холодним дощем накрапує:
«Від квітів жінкам не набратись ні сну, ні користі...»
...Просто Белль у годину Х запитала себе: «А раптом я
покохаю, а він
на принца не перетвориться?..»

ША-2018