Він сумує. Папір знову струсить краплинки рим,
очі знову позичать у щедрих небес води.
«Був гусар – став гусак. Скільки мрії не солоди,
ні століття, ні вік не дають врятувати Рим.
Я давно помарнів. Повний дурень, порожній звук…
Серед яблук розбитих приляжу й навік засну,
чи нехай випробовує хватку – тяжку й масну –
на мені недоладний до інших розваг селюк…»
А вона відпрозує миттєво: «Ти – гордий птах,
золотий і незламний, лиш заживо не холонь!»
Вклавши силу спасіння у кошик її долонь,
стільки різних людей Бог проніс на своїх руках!
Ще таких пошукати в Есхіла красунь-Селен,
ще таких почекати відроджених Пенелоп…
Тільки він не зважає, тяжіючи до нероб,
і від скарги до скарги розтягує сам себе.
У прогнозі відносин – пронизливий політес.
Блиск сімейного вогнища навіть не замигтів…
І у неї у сховку – сто тисяч його листів,
а у нього – сто тисяч відкритих сльозам адрес.