На деревах куйовдиться недопад, під деревами – недогній.
Що в тобі коріниться – до першого світла у темряві не звика.
Розгойдавшись до меж, годується недитячий твій страх землі
зніяковілістю
низького сніга-важковика.

Що тримає на білому ці недовершені плями-материки?
Слони, черепахи, нечемні аїденята?
І з якої такої невидимої ріки –
невидимі руки, охочі озеленяти?

Утікаєш розпаленим деревце́м, засмолілим від гострих ран,
видираєшся в гори, стрибаєш, мов яки, смакуєш холодний дух.
Засинають бентежні корені, заляльковані в целофан.
Ти врешті зібраний...
мов непотрібний металобрухт.

Що тримає на чорному ті недосипані зорі-провідники?
Чи можна за ними дійти до земного раю?
І з якої із них прибувають одинаки –
такі одинокі, що наче й не помирають?

Та колись у безплідді твоїх сплетінь розростеться: «Прийом, прийом!
Це земля викликає. У нас тут проблеми. Без тебе ніяк, ніяк!»
І квезаль прилетить смарагдова, і тропічний зів'є райок,
і не приживиться
до нього жодна пітьма-змія.

Що тримає на сірому нас, неупевнених в тому, що є дива?
Що змушує дуб почуватися мікрогріном?
Бачиш сонячний клаптик – не бійся та відривай,
приший біля серця – і точно когось зігрієш.