Ты- эталон мой.
Бесконечность веры,
что нас проводит по заснеженным равнинам
своим двенадцатым возвратом.
Сквозь камень
утонченно поседевшего ампира
и рококо-богемы
(их простота
для нас сейчас
всего лишь капля в море).
Ведь тут миров слияние
из рокота и боли
и свет сейчас их просто не уместен.
И мысль о тех, идущих вслед за нами
создавших идолов,
и обереги,
навесив камнем на самих себя.
Но утро каждого по имени окликнет.
И идолы во времени растают.
И светлая печаль стечет у моря в кляксу
и сто миров- закроются над нами
незримо и безмолвно... пропев тихонько в нас.



Ти --- відлік міри.
Сьогодення й Час.
що нас проводить стежкою снігів
свого дванадцятого оберту.
крізь скелю
де витонченість сивого ампіру
і рококо-богеми просто в нас
не важать ні краплини. Тут світів
переплетіння гуркоту і суму
і сяйвом місячним не подолати Думу
про тих малих
що йдуть тут наскрізь нами
встановлюючи постаті і брами
малюють обереги від самих
себе.
На ранок
хтось тихо одізветься іменем
і постать
зникне
і розчиниться, мов час.
І світлий сум стече у морі в пляму
і сто світів --- закриються над нами
незріло й тихо проспівавши в нас.
( Неонилла Вересова)