Любий, склади у валізу важкі думки
і вистав її прокотитися вниз по сходинках.
Люстерко моє навело над губами родимку,
плаття моє – на зав'язочках нетримких…
Дражнить випукло, хоч пласка,
тінь, зовуча: стискай, плескай...

Навіть завжди принципово шалений час
наспівує нам про кохання густим тік-дактилем.
Розпусне багаття у тілі горить, і дах пливе,
плавні слова прогинаються та мурчать…
Не чаїся, мов хитрий лис –
роздивись, дотягнись, торкнись…

Подихом і охолодить, і опече,
на кінчиках нігтів – ін’єкції з насолодою...
Ми ще раз і ще раз, мов пісню, себе заводимо,
краплі прозорого меду біжать з очей…
Скільки в ночі на дні перлин!
Всі бери, і мене бери…

Доки не втратив незайманість небокрай
і шкіру не змащено сонячною гірчицею –
стелися зі мною шовковим, лляним і ситцевим,
всю накопичену пристрасть безжально згай –
ти ж бо сповнений нею вщерть…
Я тобі накопичу ще.