Я руйную себе.
Дощенту.
Мов стару пожовтілу вежу.
Не зважаю на сум і щем, та
за процесом уважно стежу.

Дах – на друзки.
Лежать рядами
мрії, витравлені в зачатку.
Купа брухту.
І ось фундамент.

Я будую себе... з початку.

Дві цеглинки – за маму з татом,
що чекають і точно люблять.
Силу й віру кладу завзято,
щоб собі вистачало й людям.

За цеглинкою знов цеглинка.
Знову з раю в пекельну еру!

Ще цеглинка.
І я – дитинка.
Хочу соку й кіло цукерок!

Знов цеглинка лягає в стіну...
Я... чия? Де своя, де зайва?

Я будую себе сумлінно.

І торкаючись тім'ям сяйва,
прокидаюся.
Світ безмежний –
все так просто і так, як треба.

Я – міцна білосніжна вежа.
Я – до неба.