Я дарую тобі літо, бабине літо... Павутинки тепла вже розгойдує вітер і летять вдалину, мов ключі журавлині, помережані часом, розгойдані хвилі.
Намагаємось нові світи підкорити... Зачаровують вкотре омріянні ритми, заколисують, гонять печалі подалі - до світання з тобою танцюєм у парі.
Розвидняється. Небо сміється блакитно. Річка тихо дзвенить від пташиного крику. Над садами підстрибує радісне сонце, відкриваючи в душу щасливі віконця.
Павутиння несе в осінь, теплу, привітну, нашу першу любов, що безсмертником квітне.
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]
Все комментарии:
Хорошо!!! ... Все-таки від коренів нікуди не сховаєшся. Може тому дісталося до самого серця? Дякую Таня. ( Вибач, якщо написала з помилками. Давно не спілкувалася з родичами...)
Лілечко, дякую))) Я сто років не писала на рідній мові! А сьогодні у Ані побачила, що на фейсбуці є артспільнота... Радію) А також радію, що ти оцінила мої колишні старання))) Ризикнула виставити)
...
Все-таки від коренів нікуди не сховаєшся. Може тому дісталося до самого серця? Дякую Таня. ( Вибач, якщо написала з помилками. Давно не спілкувалася з родичами...)
А також радію, що ти оцінила мої колишні старання))) Ризикнула виставити)
...
І правильно зробила! Гарне не іржавіє з часом.
(Ось тільки думаю, а не заматюкався нас за мову?)
Хорошо, в общем.