Осінь, як доля моя, невблаганна -
пряним зітханням надії розвіє.
Осінь - циганка, жебрачка, повія -
в небо пускає листки-параплани.

В небо, набрякле прозорою синню,
(колір яскравий, аж очі лоскоче).
Стати б і слухати з ранку до ночі
сум - перелітних птахів голосіння.

Стати б і слухати шум очерету
понад рікою, що млосно хлюпоче,
і шепотіти таємне жіноче,
вірячи щиро в осінні прикмети.

Понад рікою, де в плесі русалки
тихо спливають у ніч на Купала.
Тут я надії на хвилі пускала,
тут мені вітром по небу писав ти...

Вроду дали, та забули - талану:
бийся, мов риба об лід - не поможе.
Бабине літо продовж мені, Боже!
Осінь, як доля моя - невблаганна...