Хлопче, з яких розумових шляхів розпусти,
з якої такої пластмасової капусти
тебе принесло, народивши, на жаль намовивши,
беззаконне буття – ввійти у моє становище?
Від думок про те, твої-то які причини,
небо мені – ще менше, аніж з овчину.

Я хотіла під хмари злетіти, з зірками зріти,
плодом білонали́вне сонце в собі носити,
бути живою – смертною і безсмертною...
Я хворію, а ти з обіцянками як з десертами
обриваєш листки, щоб не зжовкли і не опали,
обтинаєш гілки, щоб інші не порубали.

Переробка, ескізи, ножиці та мотузки...
Ти би і в гени впилявся, залишив друзки –
просто хотілося швидше, а далі буде щось –
із маленького дива прорветься велике чудисько,
що і вітер не схоче по-батьківськи колихати...

Пробач, білий світе.
Пробач, чорноземна мати.

Відтепер прокрутити кігтем діру у скроні
що ворони, що лисиці нагоди не проворонять,
відтепер мене навіть свої не їстимуть,
і плоди мої довго зрітимуть, вічно зрітимуть...

Я – твоя «fierté»... Мармурові гілки-культяпки,
і головки сиру прив'язані замість яблук.