У подяку Давиду, ну, куди тут подінешся, Іваничу, на прізвище, Грімм, який подарував світу і мені це диво - Церкву святої Марії Магдалени.
Коли вже зовсім допече обравши сам себе народ і рак івритський засвистить, та клюне в тім'ячко удод. Я чую...
"Дорога шла вокруг гори масличной»
І я лечу зі спогадом туди, в Сад Гетсиманський, там на цім узвишші, серед найдавніших, невісточка, церковця, названа ім'ям Мір'ям... А згодом, то - Марія Магдалена, рівноапостольна. І знов, рядки. Як золотії куполи її.
« Мерцаньем звезд далеких безразлично Был поворот дороги озарен.»
І білопінні стіни, мені здалося, що от-от закрутяться і в передранковому тумані, ще мить і в нескінченність полетять... Але, так сталося, що я не вірю в чудасіїв, та от на серці якось легше стало і мені, коли побачив.
І знов рядки...
«И, как сплавляют по реке плоты, Ко мне на суд, как баржи каравана, Столетья поплывут из темноты».
До того ж... У воістину Святому місті цьому, душа моя навіки...
